Антропософія в українському минулому
Лекція, прочитана на установчих зборах Антропософського товариства в Україні 28 листопада 2025 р.
Дорогі друзі!
Сьогодні перед обличчям заснування Антропософського Товариства в Україні ми хочемо звернутися до минулого, щоб зрозуміти, як і коли антропософія з’явилася на цій землі. І не можемо не згадати, що Штайнер заснував антропософію у той час, коли в людства з’явились нові духовні питання. Як дослідниця культури того часу, маю констатувати, що в Україні було багато спраглих молодих людей, які шукали духовного оновлення. Тож не дивно, що зацікавились Штайнером тут відразу – бо відчули його як відповідь на свої власні духовні пошуки…
Так, про це не говорять, але були вихідці з України й серед тих, хто заповнював зали на лекціях Штайнера, на постановках його драм-містерій, як, наприклад, львів’янки Елла Дзюбанюк і Луна Дрекслер, які стали потім одними з перших евритмісток, і брали участь в оздобленні першого Гетеануму, бо були художницями. Їхні імена, вам, безумовно зустрічалися…
Дух антропософії витав не тільки на заході України, що був тоді в складі Австро-Угорщини. Але й Наддніпрянщина була чулою до цього духовного імпульсу. Як згадував один із очевидців і дослідників літературного процесу початку ХХ ст. Юрій Шевельов – «штайнеріана була тоді скрізь на слуху»… Я неодноразово чула про це від старшого покоління, що були антропософські гуртки в Одесі, Києві, Харкові. Але відомо про них небагато. Більше знаємо про митців, бо були вони на видноті. І я хочу це зафіксувати, щоб ми розуміли, що антропософія з’явилась у нас безпосередньо з її західноєвропейського першоджерела, від Штайнера. Це важливо усвідомлювати. І дуже непросто було виявити її витоки – бо в радянські часи це була одна із заборонених тем. І за сталінського часу все менше залишалося тих, хто міг розпізнати ім’я… Та все ж таки такі індивідуальності були: попри всі замовчування у 70‑х роках кільком дослідникам вдалось реставрувати ім’я Штайнера в щоденниках відомого режисера Леся Курбаса… Це стало важливим для розуміння численного покоління митців, про яких здогадувались: «це ж як у Штайнера! Але звідки?»… Вони вхопили сам дух, сам імпульс антропософії, й унікально перетворили його в своїх творах і соціальній діяльності…
Курбас
Мати й учні Курбаса підтвердили його захоплення Штайнером. Він часто згадував це ім’я – як у молодості, так і наприкінці життя…. Навчаючись у Віденському університеті (1907–08), штудіюючи філософію, Курбас мав заборону батьків займатися театром, але не в його природі було втриматись від того, що любив найбільше. Дивився усі можливі новаторські театри – і так потрапив й на постановку Штайнера «Елевсинських містерій» Едуарда Шюре (Мюнхен, 1907) – з неї Курбас виніс захоплення містерійним театром. За словами його матері, він навіть брав участь у цій виставі в ролі статиста, тобто міг пережити процес із середини. Також Лесь Курбас спеціально приїжджав до Мюнхена у 1913, щоб побачити драми-містерії Штайнера. Пізніше його учні-актори свідчили, що Курбас займався з ними за вправами з ритміки, складеними за «Стражем порогу» Р. Штайнера… Очевидно, йшлося про евритмію. Також мати розповідала про особисту зустріч Курбаса зі Штайнером, у якій останній вказав на подібність духовних ідей Григорія Сковороди… Курбас дуже глибоко засвоїв з антропософії саму концепцію розвитку «Я»… Популярні в той час п’єси він перекладав і переписував у такий спосіб, щоб у кульмінації вистави засвітилась самосвідомість «Я»… Евритмія, театр-містерія, містерія Я, а також усвідомлення людини як духовної істоти – те, що культивував Курбас у житті і творчості. А свій шлях називав «безвипадковістю індивідуаьностей життєвих»…
«ДЕВ’ЯТКА»
Пізніше режисер переїде до Києва і сформує Товариство на вірі «Молодий театр» (1916). Ц 1919 р. об’єднає довкола себе людей у гурток «Дев’ять», де, знову ж таки, за свідченням матері, серед різних модерністичних підходів вивчалися й штайнерівські теорії. Насправді, було лише 7 членів «дев’ятки»: Лесь Курбас, художники Георгій Нарбут і Юхим Михайлів, поети Павло Тичина і Михайль Семенко, композитор Пилип Козицький, мистецький критик і журналіст Олесь Чапківський. Два місця були вакантними – претенденти на них мали бути погоджені між собою… Існував гурток недовго через політичні обставини, але в новій співпраці дещо виникло важливе…
Курбас – Меллер – Куліш
Далі Курбас зустрінеться з художником Вадимом Меллером, який також багато знав про Штайнера, бо навчався у Мюнхені і був залучений до «Блакитного вершника», дружив із Паулем Клеє і Василем Кандинським. А вони часто говорили про Штайнера… Можливо, саме через Штайнера художник і режисер дуже добре розуміли один одного… Невдовзі Курбас створив новаторський театр «Березіль», а Меллер був творцем айдентики театру і його сценографом.
Згодом «Березіль» мусить переїхати до більшовицької столиці – до Харкова. Там Курбас зустрінеться з Миколою Кулішем, геніальним українським драматургом, який душевно сприйняв світоглядні пошуки Леся і з притаманної йому емпатії зумів створити справжні містерійні образи їхньої сучасності, де певний сюжет стає лише канвою для самоусвідомлення людського Я… Пізніше, перед розстрілами на Соловках, Курбас назвав Миколу Куліша душею України…
Саме разом з цим драматургом і з цим художником Курбас створив унікальний театр, якому заздрили й всі знамениті режисери у Москві… Режисуру і ролі Курбаса там вивчали…
Зараз я перечисляю факти і не можу за короткий час виявити, наскільки безвипадковими були зустрічі цих людей. Вони справді ніби з духовного світу прийшли «пов’язані тонкими ниточками» – і всі разом ткали нове полотнище культури з відчуттям нової людини…
Хвильовий і «вітер з України»
І був ще Микола Хвильовий, який, фактично, писав антропософською мовою… Так, у його найвідомішому творі «Я (Романтика)» головного героя звати Я, і в ньому розігрується складна антиутопічна драма, коли через вбивство матері – материнської основи, відбувається, по суті, вбивство власної ідентичності – й самовбивство Я… Інший твір – «Санаторійна зона», фактично, є описом проживання життя після смерті (тобто в зоні очищення), – з відчуттями фантомності, спраги, усвідомлення своїх вчинків і неможливості їх змінити… Ідеї постають з їхніми наслідками у світі, а всі герої твору є різними іпостасями одного я, і вони поступово «відшаровуються»…
Дуже харизматичний Хвильовий вів за собою ціле покоління митців. Але у травні 1933 стало ясно, що Україна, її культура, її земля потрапили в жахливу пастку російського підступу і зради… Усвідомлення явища штучного голодомору, що збіглося з початком репресій української інтелігенції, спонукали Хвильового до радикального протесту… Мало бути щось таке, що відіграло б роль сигнального полум’я у тому вакуумі, який ніхто в інших країнах не міг чути й бачити… Таким потужним вогнищем могло стати в тих умовах тільки одне – демонстративне самогубство («Хтось має розірвати завісу!»)… Він зібрав друзів і вийшов у іншу кімнату зі словами: «Сьогодні я покажу вам, як має писати твори радянський письменник»… Пролунав постріл…
Хвильовому часто приписують риси характерника – його візіонерства друзі часом навіть боялися… Намагався повернути усіх до європейського обличчя, яким для нього був передусім Гетевський «Фауст»… Особливу небезпеку Хвильовий відчув в ідеї російського месіянізму, він побачив тоді те ж саме, що і ми сьогодні можемо бачити й відчувати: зациклена на самій собі месіянська ідея росії була небезпечною, бо приписувала собі те, чим не володіла і нещадно винищувала всіх, хто про це знав… Незрілому російському месіанству Хвильовий протиставляв зовсім іншу місію – вітру з України, що розбудить всіх інших до нової культури, нової людини… Він бачив іншою «Філадельфію»… А вітер – це дух…
Важливо розуміти саму роль антропософії у культурному піднесенні того часу: через окремих індивідуальностей як провідників духовного світу. Важливим є саме підхоплений імпульс. Так само це дає розуміння, чому їх так підступно вистежували і винищували…Курбаса і Куліша російські енкаведисти розстріляли в урочищі Сандормох 3 листопада 1937 серед інших 111 представників української інтелігенції (і це лише того дня). Їхній розстріл мав окультне значення: був присвячений третьому десятиліттю більшовицького перевороту…
Шістдесятники і відновлення правди
Але самі духовні починання духовний світ приховує, і потім вони знаходять спосіб прорости й повідомити світу правду. Завжди будуть ті, хто побачить це інше світіння. Тому антропософський імпульс дає знати себе після смерті Сталіна – у середовищі дисидентів-шістдесятників… Одне з місць поховань закатованих і розстріляних енкаведистами у 1937 – у Биківнянському лісі біля Києва… І троє людей тут здобули, на мою думку, особливе посвячення – вони майже випадково знайшли ці неосвячені безіменні захоронення…Згадували, що людським черепом діти там грали у футбол…Ці троє – Лесь Танюк, Василь Симоненко і Алла Горська – режисер, поет і художниця… Саме родині Леся Танюка (йому і його дружині Неллі Корнієнко) завдячуємо розшифрованим в архіві Леся Курбаса ім’ям Штайнера, а також – зібраним спогадам матері й учнів Курбаса… Алла Горська завдяки Танюку пройнялася емпатією до цього покоління і до антропософії… За подальшу свою діяльність вона посвідчила головою: кгб її цинічно вбило. Від побоїв не зміг одужати й Василь Симоненко, той самий, який написав «Ти знаєш, що ти людина?»…
Антропософію ж Хвильового, Куліша і Тичини виявив математик Леонід Плющ. І це також невипадково, бо це була людина дуже високого духу… За дисидентську діяльність і вільнодумство до Леоніда Плюща було застосовано каральну психіатрію. Через великі зусилля його дружини і багатьох небайдужих у Західній спільноті – він зміг вирватися з цих лабет і потім написав кілька важливих книг: про тоталітарну систему ссср – «В карнавалі історії» і дослідження антропософії в творчості Хвильового…
Дозволю собі висловити думку, що те, що було спущено у минулому столітті через сферу архаїв (наші митці багато писали, «як ішла, як народжувалась молода епоха», намагались зафіксувати її настрої і стани). Сьогодні ж це все, можливо, має бути розв’язане у сфері Архангелів, у сфері Духу Народу. Вони думали, що творять мистецтво, а духовні ієрархії зробили їхніми руками місію невидиму… Це сьогодні не тільки досвід в культурі, це важливий етап духовної битви, яка має бути усвідомленою, щоб бути дієвою – «відкинутий камінь має стати основою нової споруди».
Окультні злочини супроти духу
І якщо ми визнаємо паростки Духу, то сьогодні треба говорити також про злочини супроти Духу. Як свідчення з минулого, яке має прозвучати сьогодні. Я вдамся до образної мови. Те, що робила й продовжує робити росія з людською сутністю, я порівняю з історією Каспара Гаузера, бо майже всі антропософи знають, як окультними методами не дали розвинутись індивідуальності, яка мала принести важливий імпульс у світ. А тут до цілого народу протягом кількох поколінь застосовуються окультні методи. Наймасштабнішим з них став спланований штучний голодомор 1932–33 рр., за якого з величезної території української землі було вилучено весь урожай і всю їжу: не тільки з місць збереження, але у кожної родини зі столу, навіть з рук дитини, відшукувалась кожна прихована зернина. Людей свідомо прирікали на масову смерть від голоду… Я думаю, що ви розумієте, що під такими діями божественні ієрархії не підписуються… Це був великий спланований злочин російського енкаведистського ордену, що посягав на викорінення певної ідентичності у світі… Я кажу це з усією відповідальністю. Цей геноцид збігся у часі з катуваннями й розстрілами української інтелігенції, в тому числі й тих, хто ніс у світ антропософію. Засуджувались вони, і засуджувались їхні твори. І це було не про всіх: це були ретельно відібрані індивідуальності з духовними ідеалами, які мали потужний духовний вплив. І їх не просто розстрілювали – їх окультно приносили в жертву. Їх тривалий час катували, змушуючи відмовлятися від своїх ідеалів чи неправдиво свідчити про інших. Це було посягання на людське Я… Як бачите, були відібрані дві найважливіші опори народу штучним методом, тобто таким, на яке не було Божої волі, – перша опора, якою селянство тримало нас у материнській мудрості через багату землю і її дари… Друга опора – високо натягнута струна культури з її оновленням і радісним бунтом, з розширеною до духовних сенсів свідомістю. Цих злочинів було набагато більше. Вони були спрямовані на викорінення нашої ідентичності і знищення людського Я… Далі було 70 років страху… Але божественні сили допомогли приховати, зберегти й відродити посіяні зерна…
Наш стан – не про травму
Тож сьогодні ми бачимо велику лють імперії зла, що розв’язала велику війну… І хоча живемо ми в умовах лихоліття війни, наш стан – не про травму. Наша доля і вибір до народження – опинитися в цьому часі і цьому місці, щоб це пережити. Щоб цьому злу протистояти. І щоб свідомо свідчити… Сьогодні назвіть мені тих, у кого мир, назвіть мені тих, які скажуть, що немає духовної кризи у світі і тих, хто запевнить, що й сама антропософія уникла цього кризового стану… Тому наша темрява повідомляє світу, як не втратити інше світло. Як не піти за злом, хибно накидаючи на нього месіанські покрови, як би завзято самі вони не говорили про те, що нас треба принести у жертву, щоб та «месіанськість» здійснилася. Кожен має сьогодні знати ціну. Кожен несе відповідальність. А дерево пізнається за своїми плодами.
Те, що я сьогодні вам розповіла, вивірене у час здригання моєї землі від російських ракет, коли я в думках можу сказати ворогу: я тебе знаю. І в свідомості звучать ці слова із минулого, які в іншому напрямку перетворяться у майбутнє:
АУМ. Амінь.
Правлять злі, свідки вивільнення я.
Іншими спричинена провина самості
Переживається в хлібі щоденному,
В якому не править Воля Небес,
Бо людина відпала від Вашого Царства
І забула Ваші Імена, о Отці на Небесах.